Звідки взялась Одеса, і до чого тут Єкатєріна ІІ?
За кількістю антиукраїнських провокацій Одеса, напевно, давно перевершила Крим. Дійшло до того, що мер цього українського міста забороняє вести документи українською, затираються написи "Слава Україні" тощо. У місті домінують відверто антиукраїнські ЗМІ, що поширюють стереотипи про нібито одвічно "неукраїнський характер" Одеси, її належність до "Новоросії" тощо.
Цікаво, що російські царі додумалися назвати "Новоросією" край, що входив до складу Київської Русі за тисячоліття до того.
Тому не зайвим буде згадати, що було на цих землях до того, як Російська імперія перейменувала загарбані підступом землі Запорозької Січі.
Починаючи з III - IV ст. н. е. навколо м. Тири (Білгород- Дністровський) і вгору по Дністру консолідувалося слов'янське плем'я. Отримавши по древній назві Дністер (Тивр) назва тиверців, це плем'я, крім слов'ян, увібрало в себе місцеве скіфське, сарматське та грецьке населення, яке мешкало тут раніше.
Тиверці брали участь у поході київських князів, зокрема, в поході Олега на Візантію в 907 р.
Вже у XII ст. землі тиверців потрапили під владу Галицького князівства й залишалися в такому стані протягом перших чотирьох десятиліть XIII ст. Під тиском печенігів та інших кочовиків частина тиверців переселилася в сусідні землі Київської Русі.
У 1241 році район Одеси захопили монголо-татари. За вкрай неспокійних умов частина тиверців відступає на північ, у межі Галицько-Волинського князівства, однак Білгород зі слов'янсько-грецькою округою продовжував існувати.
Після 1362, після поразки монголо-татар у битві на Синіх Водах, ці землі потрапляють у залежність до Київської Русі, яке тоді було васальне по Великого Князівства Литовського.
Литовські князі контролювали межиріччя Дніпра та Дністра, в тому числі на Чорноморському узбережжі. У часи литовського князя Вітовта шляхтичем Коцюбою Якушинським було засновано місто Хаджибей, вперше згадане 1415 (майбутня Одеса), відновлено фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудовано фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші фортеці на чорноморському узбережжі та на Дніпрі. Тому вже через 4 роки можна буде святкувати справжній ювілей Одеси - 600 років.
У 1420-х рр. іноземні мандрівники повідомляли, що слов'янське населення нижнього Дніпра визнавало зверхність Вітовта.
Таким чином, безперервна слов'янська історія приморської Одещини тривала приблизно тисячоліття - з IV по XV століття.
У 1548 Османська імперія заснувала свою провінцію з центром у Білгороді - Акерманський санджак. У регіон переселили ногайських татар.
Запорозькі козаки в часи протистояння з Османською імперією неодноразово брали штурмом основні фортеці регіону Акерман і Кілію, розглядаючи їх як форпости Туреччини та базу для набігів буджацьких татар на українські землі. Відомі походи українських козаків у 1517, 1541, 1547, 1567, 1575, 1576, 1577, 1578, 1586, 1595, 1601, 1602, 1609, 1621, 1632, 1659, 1664, 1671, 1673, 1684, 1686, 1691, 1693, 1694 роках. Неодноразово ці походи закінчувалися падінням фортець, що вело до тимчасового ослаблення набігів татар і работоргівлі.
Приморська Одещина перебувала на межі володінь Війська Запорозького , тому тут уже в козацькі часи було чимало торгового українського населення. Крім того , там було чимало й українських селян , котрі втекли " на Ханську України " (як часто називали Одещину в період татаро - турецького панування ) від повинностей на Правобережній і Лівобережній Україні .
Після руйнування Московією Нової Січі й ліквідації Війська Запорозького в 1775 році більша частина козаків таємно зібралися на байдаках і рушила на землі, які в той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу Хаджибея (нині Одеса). Згодом більшість із них перебралися на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776-1828 рр.).
Але в околицях і на території самої Одеси залишилося чимало запорожців. До цих пір в околицях Одеси в старих селах регіону (Усатовому тощо), є кладовище із старовинними козацькими хрестами, старше перейменування Хаджибея на Одесу .
З початком нової російсько-турецької війни (1787 - 1791 рр.) російський уряд терміново згадав про запорожців. У лютому 1788 царизм створив особливе Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців, під керівництвом запорозьких старшин Білого і Захарія Чепіги. Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького кошу повернути військові клейноди Запорозької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами.
Козацькі чайки виявилися вкрай ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів. У шторм козацькі чайки буксирували судна з десантом та успішно штурмували великі ворожі вітрильники. Протягом тривалого часу Чорноморська козацька флотилія була головною ударною силою російського флоту. У різні періоди ця флотилія налічувала від 50 до 200 чайок.
Запорожці відіграли головну роль у захопленні турецької фортеці Хаджибей (нині м. Одеса). Козацька кіннота з ходу оволоділа околицями Хаджибея, і після нетривалого, але запеклого штурму взяли фортецю. Як писав Хосе де Рібас, перемогу відзначили в грецькому шинку під звуки козацького гопака. Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород-Дністровський) і Тигина (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом з російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія.
Українські козаки під керівництвом Антіна Головатого в результаті раптового штурму захопили турецьку фортецю на острові Березань.
Всього під час війни 1787 - 1791 років в операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Кілією, Ізмаїлом, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків.
Наприклад, прадід визначного українського мандрівника Миколи Миклухо-Маклая Степан Миклуха відзначився тим, що в 1788 році першим видерся на мури міста Очакова у складі Чорноморського козацького війська. За це його роду надали дворянське звання.
У грудні 1790 українські козацькі загони під проводом Головатого і Чепіги відіграли ключову роль у штурмі Ізмаїла.
У бойових діях брали участь не тільки запорожці, а й інші українці. "Князь Таврійський" Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказав набирати на знову російський Чорноморський флот моряків із козаків і селян Південної України: « Матросів набирати флоту Чорноморського з козаків запорозьких і селян полуденної Малоросії як одвічно досвідчених мореплавців і переможців в безлічі битв і баталій морських з ворогом».
Більше того, усвідомлюючи відсталість імперії, російський уряд вдався до допомоги найманців з усієї Європи. Один з них - знаменитий Хосе де Рібас, до речі, посвячений козаками в запорожці.
Не менш показовою в цьому сенсі доля шотландця Джона Поля Джонса, відомого на той час, без перебільшення, всьому світу за свою приватну війну з Англією. Джон Поль на кількох кораблях неодноразово атакував флот Британської імперії, яка тоді реально "правила морями", у серці самої Британії - у портах Британських островів, включаючи Ліверпуль. Поль Джонс став фактичним засновником військово-морського флоту США, давши під перші американські кораблі свою флотилію. В американській військовій історії Поль Джонс уславився ще й своєю відповіддю на вимогу здачі британцям. 1779 року сильніший англійський корабель біля узбережжя Англії артилерійським вогнем зніс палубу й убив половину команди Джонса, вимагаючи здачі. На що той відповів англійському капітану: "Сер, я ще не починав битися", - й організував абордаж. За результатами цієї битви Франція вирішила підтримувати американські колонії в їхній боротьбі з метрополією.
Варто сказати , що Поль Джонс знав усіх перших президентів США, мав особисті аудієнції у французького короля Людовика XVI і російської імператриці Єкатєріни II. В Україні його теж тепло зустріли і прийняли в запорожці під ім'ям "Павло" та нагородили кунтушем, шароварами, пістолетами і шаблею.
У такому вигляді, в шароварах шотландець проходився по палубі свого флагманського корабля. Англійці, що служили у турків, сплутали його козацькі шаровари з турецькими й передали в Лондон, що Поль Джонс прийняв іслам.
Українські козаки і Поль Джонс відіграли вирішальну роль у головній морській битві війни в червні 1788 року поблизу Очакова, поразка в якій фактично призвела до вигнання турків з Півдня України.
Цю епічну картину - шотландець у запорозьких шароварах на чолі флагманського корабля флоту - згадували в Севастополі ще й під час Кримської війни 1853-1856 років.
***
Козаки сподівалися, що вірною службою та боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Зате частину козаків фактично депортували за межі України - на Кубань. Хоча ще в 1790 році фаворит цариці Григорій Потьомкін від її імені обіцяв чорноморським козакам за бойові подвиги землі між Південним Бугом і Дністром до Чорного моря.
Українським козакам, які своєю кров'ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося. Імперії не були потрібні ніякі українці, вона прагнула використати їх у війнах як «гарматне м'ясо», захопити і колонізувати південні землі, у том у числі одвічні козацькі.
Сама ж "засновниця Одеси" Єкатєріна II відзначилася виключно тим, що ніколи не будучи в Одесі, видала указ "Про вільний вхід у Хаджибейському гавань". Ні про яке заснування Одеси в указі не говорилося. За життя цариці Хаджибей (Одеса) так і залишався невеликим містечком Тираспольського повіту Вознесенської губернії.
Отже, факти свідчать, що Одеса як місто з'явилося завдяки рукам і шаблям запорожців. Територія Одещини входила до Галицького князівства (XII -XIII ст.), Київського князівства (XIV -XV ст.), на її території розташовувалися поселення запорожців та козаків Задунайської Січі, Чорноморське козацьке військо відіграло вирішальну роль у відвоюванні цих земель у Туреччини. Фактично з самого перейменування Хаджибея на Одесу українці становили більшість у місті (за винятком невеликого проміжку на межі XVIII і XIX століть, коли більшість становили греки), і так до цих пір. Місто розцвіло і досягло того, що має, на вивезенні української пшениці в Європу.
Одеса - українське місто на українській землі.
Це аж ніяк не заперечує величезному внеску представників усіх етнічних груп в історії краю, його економічні та культурні досягнення чи, тим більше, його етнічну строкатість.
Зайве підтвердження тому - вибір 52 % батьків першокласників Одеси для своїх дітей українську мову навчання. Хтось скаже - мало. А можна інакше: попри зусилля "видатних одеситів" - вихідця з узбережжя Японського моря Олексія Костусєва і уродженця Молдови Сергія Ківалова, більшість одеситів обрали для своїх дітей українську.
Тому сучасне буяння українофобії в Одесі - наносне й минуще.
Социальные закладки